21 окт, 2014 0 Комментариев 16 Просмотров

Современные каратели - наследники карателей Петлюры

Александр Дюков и другие специалисты обратили внимание на почти визуальное совпадение политической практики украинских националистов в отношении своих политических противников в ходе киевского майдана 2013-2014 гг., вплоть до мельчайших деталей, с известными акциями оуновцев в ходе еврейских погромов во Львове летом 1941 года. Но приэтом из поля зрения выпали еврейские погромы эпохи Петлюры.

В процитированных мемуарах главный организатор Проскуровского погрома атаман Семесенко до боли по описанию даже внешности напоминает печально известного атамана командира современных украинских карателей батальона "Донбас" Семена Семенченко.

Правда, в отличие от дня сегодняшнего, когда на глазах Запада совершается геноцид народа Донбасса и западные лидеры и международные правозащитные организации отказываются подымать вопрос о масовых захоронениях мирных граждан, тогда, хоть и после смерти, Симон Петлюра, ответил за злодеяния, совершенные под его руководством.

“Мы знаем о свирепых погромах эпохи Хмельницкого 17 века, о страшной Гайдамаччине средней трети 18 века. Многие из нас пережили погромы 1881-82 годов. Отлично помним мы октябрьские деяния черносотенцев в 1905 году...” – так починає свою “Книгу о еврейских погромах на Украине в 1919 г. С. Гусєв-Оренбурзький.
“В революционные эпохи 1881 и 1905 годов еврейские погромы были кратковременны, – продовжує він, – они налетали как мгновенный шквал в пустыне, как самум в Сахаре. Теперь – это сплошное, непрерывное бедствие. Теперь по евреям, распластанным на украинской наковальне, ударяет не один молот, не два, а все молоты, какие только работают на этой дикой и злой почве. Они бьют без устали, днем и ночью, летом и зимою”1.
Перші “погромные действия” сталися напередодні 1919 р. в місті Овручі Волинської губернії і навколишніх селах. Таким чином, східна частина Волинської губернії стала “исходным пунктом для гайдамаччины XX века”2.
Найбільш пам’ятними для євреїв виявилися лютневі події у Проскурові, автором яких був отаман Семесенко.
Слово єврейському досліднику-недоброзичливцю Гусєву-Орєнбургскому: “Проскуров является самым оживленным городом Подольской губернии. Население его простирается до 50 тысяч человек, из них до 25 тысяч евреи... Недели за три до событий, о которых повествует эта история, случилось нечто, оказавшееся для Проскурова (проскурівських євреїв. – Ред.) роковым, а именно – в Виннице состоялся съезд большевиков. Он вынес резолюцию о необходимости большевицкого восстания в Подольской губернии, днем восстания было назначено 15 февраля... В начале февраля приехал атаман Семесенко во главе запорожской казацкой бригады, а вместе с ней явился и третий гайдамацкий полк... Атаман Семесенко держался очень коректно”3.
Як начальник залоги він видав наказ, в якому попередив, що будь-яка агітація проти української влади каратиметься за законами військового часу...
У п’ятницю ввечері, 14 лютого, в бюро квартальної охорони прибуло два більшовики й оголосили, що “выступление” призначене опівночі.
Проти ночі 15 лютого більшовики, серед яких пе6ерважали євреї, захопили пошту і телеграф, арештували коменданта міста Юрія Ківерчука, організували штаб...
Іван Семесенко обов’язки начальника гарнізону виконував рішуче. “Об’єктивні” єврейські дослідники так інтерпретували його дії: “По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы задумали поднять восстание против власти “Директории”. Это и послужило удобным предлогом к резне”4.
“Вступление свое он ознаменовал пышным обедом, обильно угостив гайдамаков водкой и коньяком. А потом обратился к ним с речью, в которой обрисовал тяжелое положение Украины, а также понесенные ими труды на поле сражения... Он потребовал от казаков клятвенного обещания в том, что они... вырежут евреев, но они также должны поклясться, что жидовского добра грабить не будут, так как грабеж недостоин казака.
Казаки были приведены к знамени и присягнули, что будут только резать, но не грабить... Затем казаки выстроились в походном порядке и с музыкой впереди и санитарным отрядом отправились в город. Прошли по главной улице, в конце ее разбились на отдельные группы и рассыпались по боковым улицам, сплошь населенными евреями... Ангел смерти стучал в их двери.
Рассыпавшись по еврейским улицам, казаки, группами от 5 до 15 человек, совершенно спокойно входили в дома с обнаженными шашками в руках...
К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, – тогда в догонку посылалась пуля...
В доме Зозули убита дочь... Мать предлагала убийцам деньги, но они ответили: “Мы только за душой пришли”... В квартире Глузмана спряталось 16 евреев. Походным порядком подошли к дому гайдамаки... К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста, доктор Скорник. Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие... Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке, некуда было прятаться, – некуда бежать. Повсюду слышался зловещий топот отрядов (…), краткие слова команд (...). Было уже пять часов вечера (...). Киверчук разослал по всему уезду телеграммы: “Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препроводить для расстрела в Проскуров”.
По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Местечко Фельштин окружили кольцом вооруженные крестьянские парни ближайших деревень, – вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он направился в Проскуров и вернулся оттуда в сопровождении казаков “с красными шлыками” – гайдамаков.
Евреи поняли, что обречены на смерть...
Раздался звук рожка, гайдамаки выстроились в ряды...
Убито было 485 человек, ранено 180”5.
Тим часом у Проскурові спокій ще не настав...
Врешті Іван Семесенко віддав наказ: “На сьогодні досить”.
“Прозвучал рожок. Гайдамаки собрались на заранее назначенное место и оттуда в походном порядке с песнями отправились к месту своей стоянки за вокзалом”6.
Характерно, що навіть тенденційні єврейські дослідники визнали, що “ни в одном доме палачи ничего не тронули”7.
Недоброзичливець так характеризував отамана: “Этот Семесенко, заливший еврейской кровью дома и улицы Проскурова, был тщедушным молодым человеком... Он на всех производил впечатление человека полуинтеллигентного, нервного и неуравновешенного. Судя по некоторым его резолюциям на докладах, надо признать, что он был человек большой сообразительности и крайне решительный... С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко, наконец покинул Проскуров.
Было убито в Проскурове 1200 человек.
Ранено – 600. Из них умерло свыше трехсот”8.
А ось що розповідав про події у Проскурові Іван Семесенко: “Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали своєму призначенню і серіозності менту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах... Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії... Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу подавлення цього повстання я взяв на себе... Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця!
Додаю, погроми – мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то награбувавши грошей, певно давно кудись зник би, і жив би, як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку?
На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри”9.
При штабі Дієвої Армії було два вагони, в яких знаходилися вояки Армії УНР, і серед них чимало отаманів, арештованих Миколою Чеботарівом, начальником “петлюрівської чрезвичайки”. Для Семесенка місця тут не вистачило. Його помістили в товарний вагон – о, глузлива посмішка долі! – до євреїв-комуністів Мойсея Шустера, Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова.
Коли Шустер висловився про український одяг як про “маскарад”, Семесенко запитав: “Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам поперек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? [Чому] всі комуністичні організації в жидівських руках? [Чому] політкомами в совєтських військах – в більшості Жиди? Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузування, які учинено над моїми полоненими, були жидівського походження”10.
Из книги "Роман Коваль. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії"

Петлюровские погромы: